У ніч перед інавгурацією ми будували нове Локалізоване Містечко, ставили новий периметр, переносили ще вцілілі після брутальної провокації намети. Паралельно з подіями, які ми проводили для захисту і збереження нашого суверенітету і посилення антипровокаційних засобів, будувалась трибуна для виступу Президента, яка відгородила Помаранчеву республіку від Майдану. У мене виникло побоювання, що влада спровокує розорення наметів.
Пів на шосту ранку я зустрів знайомого фотокореспондента з Канади, який мені показав знімки Європейської площі, де вже стояли намети псевдореспубліки. Біля тих наметів знаходились черевані в краватках і білих сорочках. Далі я побачив президентську трибуну, обернуту до нас задом. І кордон лицарів у шоломах і зі щитами. Так. Це був міцний ляпас по щоці. Це був момент, коли наш Президент загубив цілу країну. Він залишився по один бік кордону, Помаранчева республіка – по інший.
У Помаранчевій республіці я був щось трошки більше, як два місяці. Хочу розповісти про один випадок, який я спостерігав, коли повертався додому.
Купивши квиток, я чекав свого потяга на центральному залізничному вокзалі міста Києва. Напроти мене сидів старший чоловік, бідно вдягнений. У залу зайшли двоє хлопців зі служби охорони вокзалу у формі, схожій на військову, лише синього кольору. Один із них пильно подивився довкола, після чого вони підійшли до цього чоловіка. Один із хлопців взяв його за комір і потягнув до виходу. Дідусь щось пробував їм пояснити. Хлопці відповіли російською мовою, що не розуміють по-українськи і продовжували волочити діда до дверей. Але потім один з них повернувся і почав, наче футбольного м’ячика, викопувати дідусеву дорожню сумку. І тоді я зрозумів – Помаранчеву революцію ми програли.
Я назвав свою книгу “Неолітика” (від грецького: новий камінь), тобто – не політика, або нова політика.
Уже зникають з пам’яті листопадово-січневі події 2004-2005 років. Моя книга не обтяжена аналітикою політичних подій і суперечностей. Я пробував показати внутрішній світ людей, які пішли за Ющенком. За браком знань я не можу судити дії мого Президента, деколи досить неадекватні. Скажу лише одне. Усе більше і більше мене огортає почуття чисто людського болю за нього. Вражає його ставлення до людей, які покалічили свої долі заради його успіху. Вражає його залицяння до російських маріонеток і ворогів Помаранчевої республіки. Вражають його дії, направлені проти Юлії Володимирівни, усі обра́зи якої, успіхи і невдачі, я і мій народ приймаємо на свій власний рахунок. Як своє особисте. Усе ж я надіюсь, що з часом пан Президент змінить своє ставлення до української нації. Україна, це земля українців, на якій знаходиться держава українців, і наш Президент, Ющенко В.А., він теж українець і якщо це не так, то у мого народу немає вибору. Маю надію і на те, що наша люба Прем'єрка залишиться вірною своїй державі і в майбутньому, як і ми були їй вірними українцями.
Я не думав друкувати свої вірші, які є досить незвичними, неортодоксальними і тяжко перетравлюваними. Мої друзі казали мені так: “Романе, влада зробить усе, щоб стерти навіть пам’ять про повстанський табір Помаранчевої республіки». Тому я роблю це. Цінність Помаранчевої революції в тому, що вона дала змогу прийти до влади народному обранцеві. Усі керівники до Ющенка, також сучасний Янукович, є чужинцями. Вони – не діти нашої України. Віктор же Андрійович, чи він наш, чи чужинець, про це розсудить українська нація, якій і належить наша Батьківщина.
Окремим пунктом написання, хочу згадати своїх друзів – Святослава Вакарчука і Руслану Лижичко. Був критичний момент для республіки. Святослав, а потім Руслана підтримали нас в дусі. Їхнє щире, мужнє слово ми довго згадували у наметі №2, Нижнього Наметового Містечка, де я і знаходився.
І все ж, не дивлячись ні на що, своєю книгою я хочу ствердити, що маленький клаптик волі існує. Помаранчева республіка існує. Так. Вона є. Вона ввійшла в життя, в історію і ніхто не зможе мені заперечити. Для мене і для багатьох людей вона залишиться святинею. Вона розсіялась по всій Україні і прийде час, коли зерна проростуть рясним урожаєм.
В самому кінці заключного слова хочу виявити подяку тим людям, які допомогли мені видати збірку:
Професору Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Карабану В’ячеславу Івановичу за допомогу у редагуванні книги.
Художниці Оксані Шаблі за використання її малюнків.
Сподіваюся, що, читаючи цю книгу, український читач відчує себе частинкою багатомірної і багатомільйонної України, яка входить до складу моєї Помаранчевої Батьківщини.
Немає коментарів:
Дописати коментар