Гріджин Роман. Вступне слово.

=ВСТУП АВТОРА=

Ця книга розповідає про те, як добро перемогло зло, як любов до Батьківщини, любов до правди і просто любов, перемогла наглу силу. Як Бог переміг Сатану, як єдність і солідарність, взаємопідтримка, дружба і братерство взяли гору над дикунством і невіглаством. Почуття національної гідності перемогли негідність і лицемірство.
0004 рік нової ери. Замучений безкінечною боротьбою і стражданнями, рабством, безпросвітнім маянням і бідністю народ України повстав. Український народ, який перетворився на національну меншину, безправний придаток і сировини і робітничої сили, і свого духовного потенціалу, іноземної держави, який почали ставити на один рівень з безсловесними тваринами, цей народ повстав.

Повстав проти сваволі. Злі сили, які намагалися поневолити і знищити українську націю шляхом тотального гноблення, яке вони практикували споконвіків, ненависть, яку вони підсилювали методами, виробленими ще за Радянського Союзу, зазнали фіаско. Неоукраїнська, вірніше, неукраїнська політика до четвертого року, зрушила маси людей. Україна повстала тому, що рабство неприйнятне. Воно неприйнятне для нашого духу.

21 листопада 2004 року почалась акція непокори проросійській владі. Не скорилась не окрема партія чи група людей, чи організація, не скорилася українська нація. Не скорився кожен українець, один до одного. Повстання продовжувалося два місяці. Шістдесят два дні Україна носила ім’я Помаранчева республіка. Ім’я — Наметове Містечко. Воно жило і на головній вулиці столиці України, міста Києва — Хрещатику, і поза наметами в Києві, і поза Києвом, в усій Україні. Своїм символом для боротьби повстанці обрали найкращого із своїх синів — пана Ющенка Віктора Андрійовича. Це був їх стиль, їх зброя і їх перемога.

Мета цієї книги — проявити захований, таємничий внутрішній світ тих наметових мешканців, з якими я був на Хрещатику у місті Києві з полудня 23.11.04. по обід 25.01.05. Хоча про це ми говорили двома словами: “Ющенко — так!” Ми йому вірили. Наша віра була єдиною нашою непереможною зброєю.

Ми з гордістю говорили: “Наш Президент”. І це означало: наш співвітчизник, наш друг, наш брат, увесь і у всьому наш. Старенькі бабусі казали: “Ющенку, синочку!” Люди йому вірили, але вірили тільки йому. Ми знали — він нас не зрадить. Ніколи. Всі інші зраджували, а він не зрадить. Він нас покликав — і ми пішли. Нас були мільйони. Влада заможних принижувала нас і казала: “Ви самі послідні, що можуть бути на світі”.
Мета цієї книги — показати, що тоді за Ющенком ішли, і що там, у наметах, були найкращі люди України, цвіт моєї Батьківщини — поети і композитори, співаки і винахідники, робітники і багатодітні матері, люди миру і мирні люди, люди, яким хочеться бути людьми, хочеться жити, хочеться бути щасливими. Це нестримне бажання я і хочу донести до читачів моєї книги.