Гріджин Роман. Біла раса. Субкультура українців.

я люблю Україну

ЗА ЦІЄЮ ФІРТКОЮ ЖИВЕ ВОЛЯ

Гріджин Роман.

ПРО РАСИЗМ

"...мамця Соньцього Яра сказала до Гори Нич: Р`ечений мені стався Хрес. Мої доні мають очі дзелені та оксамитові, у моїх синочків, очі золоті та блакитні. Моя родина - вся сина. Бо вся сина моя родина. Очі сині та карі, не підходять до пари... "

(пояснювальна до назви блогу знаходиться в книзі "Різдво")

Гріджин Роман. Останній командир останнього локалізованого наметового містечка повстанського табору Української Помаранчевої Республіки.

23 січня 2005 року, в повстанському таборі залишилось 103 громадянина республіки. Я підійшов до кожного і доторкнувся на щастя. В той момент я знав, що 103 українця на Україні таки існує. Ви попросили мене дати останній наказ, і я сказав вам: "Друзі, завтра буде інавгурація і вже ніхто нічого не змінить, завтра ми розійдемося, кожен у своє місце і можливо більше ніколи не зустрінемося. Ви прийшли по своїй волі у повстанський табір, ви переплавились і вже змінилися,і тепер ніколи не зможете бути рабами, хоча за це вас будуть ненавидіти і чавити. Два місяці і два дні ви були вільними громадянами вільної держави. Це остання ніч і бути на сторожі не потрібно, просто виспіться і відпочиньте перед дорогою додому"
Я вважаю, що люди, які були в повстанському таборі являються Лицарями Революції. Мною і Оксаною Шаблею, художницею намету №2, нижнього наметового містечка, яка була в таборі до останньої миті, був розроблений проект нагрудного знаку державної нагороди. Можливо, за ваш героїзм, у майбутньому житті вас відзначать, як це би мало бути, а сьогодні, оскільки я дав вам останній наказ, дозвольте кожному з вас вручити цей знак віртуально.

Гріджин Роман. Вступ

Ви потрапили на приватну інтернет-територію. Це мій дім в Інтернеті. Якщо ви прийшли, як гість та доброзичливець, будьте моїм співучасником та помічником. Я чекатиму від вас добрих і дружніх порад. Якщо ж ви чужинець, не несіть в дім мій зла, лишіть бруд за порогом і заходьте з миром. Тут я спілкуюсь лише українською мовою.

Гріджин Роман. Вступ

усе своє життя я мріяв побачити Україну і мрія моя здійснилась, я був там і бачив Її, тому життя моє прожите не даремно, за два місяці і два дні я переконався, що українці, це є люди і вони можуть стати вільними і щасливими, лише треба їм цього забажати, і не боятися своїх поневолювачів.

Гріджин Роман. Вступ

9 ця сторінка редагується

Гріджин Роман. Неолітика

Як почнете будувати, зліпіть камінь наріжний з доброї глини, щоб стіна не завалилася, хай камінь цей буде крепкий, новий камінь, бо триматиме він усю будівлю.
На горі сидів Чугайстер і дивився на землю. Там в низу, біля постолів, сновигали маленькі люди. Вони були заклопотані своїми справами. Все це виглядало кумедно. Але Чугайстер не сміявся, щоб не порушити гори. Було трохи нудно, сонце вже почало зачіпати його за чуприну, яка, як гичка, тирчала догори і не хотіла витися поза ліве вухо.

Родичі хочуть виїхати в іншу землю за Грубе море. Вчора ходили рубати дерево, щоб будувати струга. Той струг схожий на крисаню і Чугайстер сміявся. Коли сіли полуднувати, батько Митруй говорив, що після нас люди будуть такі мацюпінькі, як ніготь на мізинцю. З під горбатої гори піднімалася негура, чувяки намокли, але рухатись не хотілось. Чугайстер поклав руку на землю, долонею догори. Маленький чоловічок почав шкрабатись і в невдовзі виліз і сів перепочити на долоні велета. Чугайстер підніс його перед очі і почав розглядати. Ти хто… Я українець… А ті що внизу… Вони теж... А я… А ти, діду велет, ти є українець. А чого А, бо земля твоя українська. Боже, мале, а таке розумне. Піду розповім своїм, бо вони ж не знають…

НАСТАВ 7512 РІК

При створенні блогу були використані матеріали моєї збірки-атласу "Неолітика (неотесані мушлі та помаранчеві яблука Майдану, або подорож поета в революцію)", також мої фото, та фото кореспондента Віктора Глазко, малюнки Оксани Шаблі і інше.

Гріджин Роман. Останнє слово буде першим.

Шановний читачу! Перш ніж закінчити книгу, я хочу познайомити тебе з людьми, які надихнули на вчинки, що привели мене в Київ у 2004 р., у місто, яке очолило національне і націоналістичне повстання усіх прогресивних сил нашої Вітчизни. Цих людей уже немає в живих, але я хочу, щоб ти пильно подивився на їхні обличчя. Усе їхнє життя було наповнене боротьбою. Вони казали мені: “Вір, дитинко,— Україна буде вільною.” Це моя родина. Таких людей є багато. Ці люди заслуговують на пошану, на славу і на нашу пам’ять.

Світлина 1948 р. Зліва направо:
Командир українських партизан – Гриджин Василь,
Гриджин Катерина,
офіцер УПА − Гриджин Іван.

Якщо ми будемо чесні, принаймні, хоча би перед собою, ми виявим той факт, що Україна de faсto не є вільною. Повстання народу, яке з сором’язливості ми називаємо революцією, було зліквідованим і перетвореним у фарс під назвою “Зміна уряду”.
Проте, наше українське повстання не закінчено, тому що знову рух поневолення набирає силу. Спроба діями, начебто демократичної влади, підкорити мій народ інтересам чужої держави.
Моя книга налічує біля двохсот віршів, це двісті віршів-воїнів, мета яких – відстояти честь повстанської Помаранчевої держави як рушійної сили. Це моє військо, яким я воюю. Є вірші-командири, є вірші-вояки, є вірші, в яких присутня російська транскрипція і суржик, є досить білих віршів, тому друга назва книги “Неотесані мушлі та помаранчеві яблука Майдану’’.
Своїми творами я пробую навіяти читачеві думку про реальність тої тези, що лише наявність Наметового Містечка дала змогу відбутися Помаранчевій революції. Це сталося лиш тому, що Містечко не піддалось на чисельні провокації і не згорнуло свій табір. Влада про це мовчить, влада цурається помаранчевих повстанців на Хрещатику 2004 р., як, загалом, і українського народу. Наметове Містечко разом із Майданом Незалежності стало форпостом і авангардом моєї зболеної країни.
У своїх віршах я хотів показати духовний рівень тих людей, які повстали. Їхні надії, їхню любов до Батьківщини, патріотику, перемішану з коханням, із зневагою до неправди та вірою у справедливість. Особливо акцентую свою приязнь до лідерки повстання, Прем’єр-Міністра республіки 2004р., пані Тимошенко Ю.В. 23 листопада 2004 року під проводом Юлії Володимирівни в столиці України місті Києві на головній вулиці України – Хрещатику − виникла повстанська держава, яка носить назву Українська Помаранчева республіка.
Держава Наметове Містечко налічувала 120-150 наметів. Кількість громадян коливалася від 1,5 до 3,5 тисяч чоловік. Одні люди від’їжджали додому, інші, ті, що знаходились в Києві, постійно поповнювали ряди наметових жителів. У списках зареєстровано понад 15 тис. чоловік, які складали число громадян Помаранчевої держави. В складі держави були присутні члени – біля 180 різних партій і громадських організацій. Державу підтримали усі релігійні громади і конфесії, окрім російської Православної церкви на Україні.
Помаранчева республіка отримала благословення від голови Ватикану Івана Павла ІІ.
Україна була на межі вторгнення проросійських сил, на один крок від війни. У всіх ключових стратегічно важливих місцях стояли ешелони з бронетехнікою для війни з українським народом і його окупації. Звичайно, що моя обезкровлена і обезсилена Батьківщина не змогла би протистояти російському монстру.
Що нас врятувало? Це чітка позиція світових прогресивних сил. Велике почуття подяки з цього приводу Президенту США Джорджу Бушу.
Помаранчева республіка мала всі ознаки і атрибути державності – гімн, герб, прапор, Статут-Конституцію. Вона мала свій уряд, свого Президента і Прем’єр-Міністра. Головна мета республіки – це запобігти знищенню українського етносу.
Люди жили в холодних наметах, гублячи своє здоров’я. Блоковані інформаційно, вони намагалися вирішити загальнодержавні, економічні, етичні, наукові, культурні і інші питання. Але головна мета – зберегти Україну, зберегти її честь, її індивідуальність.
Напівголодні і замерзлі, з мокрими ногами і запаленням бронхів люди творили чудеса. Кожен діяв самостійно на свій розсуд. Треба було оберігати периметр Помаранчевої республіки, найпершою метою якої було – це гарантія недоторканості майдану республіки, як Майдану Незалежності, де міг виявити свою волю не тільки Президент помаранчів Ющенко В. А., а й будь-який вільний громадянин вільної України. Треба було не допустити до Кабінету Міністрів ненависного Януковича, який усе ж узурпував владу у 2006 році. Треба було заблокувати адміністрацію Президента, де знаходився ворожий Кучма і спецзагін Російської Федерації “Витязь”.
Люди приходили з чергування, щоб не замерзнути, одягнуті влізали в спальні мішки і відпочивали.
Українці – це справді велика нація. У наметах народжувались геніальні речі мистецтва, економічні розробки, технічні проекти і “ноу-хау”. Ось приклад. Зовсім випадково я став свідком розробки проекту транспортного засобу, який склав би конкуренцію не одній світовій компанії. Цей транспорт може рухатись під водою і на воді, над водою, по твердій поверхні і над нею, є економічним в паливному плані, не потребує ані шляхів, ані місця стоянки тощо. І таких прикладів багато.
Думаю, що люди при владі злякалися народної ініціативи. Серйозна блокада Помаранчевої республіки почалась 25 грудня 2004 року. Першою акцією влади було те, що були перекриті шляхи постачання харчів і дров для обігріву, адже люди грілись біля вогнищ. Далі була відключена електроенергія, була влаштована інформаційна блокада. Нами вирішувалося питання відносно жінок. Була пропозиція вивести усіх жінок з табору. Не буду називати ім’я, хто порадив це не робити, тому що тоді піар в пресі покаже нас як бандитське формування. Буде влаштована провокація і з нами поведуться брутально.
На самому початку народ України дав слово – забезпечити інавгурацію Президента, стояти до кінця інавгурації. Мої друзі були налаштовані рішуче. Тоді ми вірили Ющенкові і хотіли, щоб він не мав в нас сумніву, щоб він бачив, що ми є йому вірні. Не буду описувати, які санкції провела влада проти Помаранчевої республіки, скажу тільки, що 21 січня 2004 року Наметове Містечко налічувало 1,5 тисяч чоловік, 22 січня – 100 чоловік. Сто чоловік, які знали, що готується замах на Віктора Андрійовича, сто чоловік, які поклялися зробити все, щоб урятувати Президента, навіть ціною свого життя.
Ми були в паніці. Ми не знали, що робити. Усі канали зв’язку з Ю. Тимошенко були заблоковані. Нам говорили, що Юлія Володимирівна нас зрадила. Ми цьому не йняли віри.
Була дуже гаряча розмова, як вийти на контакт з Юлією Володимирівною. Пам’ятаю, як я надіслав поштову листівку, де написав: “Шановна Юліє Володимирівно, ми вирішили стояти до кінця”. Уже під вечір 22 січня Ігор Горбань − начальник штабу Нижнього Наметового Містечка, а потім і Локалізованого Містечка, зміг зателефонувати до Тимошенко. На наше запитання Юлія Володимирівна відповіла так: “Будете стояти – я буду на вашому боці”.

Гріджин Роман. Переднє слово.

=ПЕРЕДНЄ СЛОВО=

Шановний читачу!

Ви тримаєте в руках цікаву книгу — оригінальний документ часу Помаранчевої революції. У віршованій формі автор збірки, Роман Іванович Гріджин з м. Червоноград Львівської області, своєрідно відбив почуття мешканця наметового містечка Помаранчева Революція на Хрещатику у м. Києві. Це його перша поетична збірка. Надихнув створити її Майдан. Роман провів у наметі більше двох місяців — з 23 листопада 2004 р. по 25 січня 2005 р. Пишу я це переднє слово не як літературознавець (тому що не є ним), а як звичайний громадянин, який хоче віддати данину Майдану і тим, хто провів на ньому у наметах два довгих і суворих місяці.
Ця книга є свідченням високої духовності Майдану і того, хто там був. Мабуть, усі пам’ятають, які наповнені духом очі були у людей на Майдані. Як би там не було потім, але Майдан залишається злетом духовності, яку пізнав народ і це залишиться з людьми назавжди.
Своєрідність поезій автора полягає у тому, що, як він сам говорить, “cвій стиль поезії я називаю метамістичним. Якщо метафізика робить спроби пояснити духовні речі за допомогою фізичних законів, то я пробую це зробити тією ж містикою, тільки іншого рівня. Тобто, слово я вважаю одним з інструментів містики”. Цікаве те, що ані в україномовному, ані у російськомовному Інтернеті зовсім відсутні матеріали із словом “метамістичний”. Здається, автору вдалося знайти у нашій поезії таку нішу, яку до нього ще ніхто не займав. Метамістичність його віршів полягає, як мені здається, в тому, що він сприймає саме життя як дивину. У багатьох віршах помітна алегоричність та алюзивність.
Чому ж саме метамістичні вірші з’явилися на Майдані? Пояснити це можна тим станом піднесеності і духовності, які наповнювали людей на Майдані, а особливо тих, хто мешкав у наметових містечках. Саме слово творило ту незвідану реальність, реальність сподівань, яка була дана на Майдані.
Збірка складається з кількох книг, як книг поезій, так і книг документів, фотодокументів та малюнків. З віршів та інших матеріалів книги видна любов автора до близьких, до українців та до самої України і ненависть до її ворогів.
Поет звертається до подій різних часів і різних країн. Він вільно мандрує у просторі і часі. Тематика віршів дуже різноманітна, проте червоною ниткою у збірці проходять теми незалежності України, боротьби за неї та з її ворогами і тема нашої нелегкої історії. Окремі книги містять любовну метамістичну лірику.
Хочу сказати, що під час Помаранчевої Революції і мені вдалося відкрити для себе щось нове — я сформулював ось який закон боротьби добра і зла: добро творить завжди менше добра, тому що добро із часом забувається деякими людьми. Напроти, зло творить більше зла, ніж добро добра, а тому для того, щоб добро перемогло зло, слід творити більше добра, і тоді сформована критична маса добра у країні дозволить подолати зло. Саме це відчувається й у віршах Романа Гріджина.
Мова поета народна і природна — такої мови він навчився у дитинстві, такою мовою він розмовляє із своїми друзями — шахтарями і журналістами. Є в ній і діалектизми, і просторіччя, але є також і літературна витонченість та піднесеність. Автор зробив спробу написати деякі вірші англійською та німецькою мовами, проте ця спроба виявилася не досить вдалою, тому що в них є різного роду мовні помилки.
Представляю Вам цю книгу із сподіванням на те, що учасники Майдану пригадають ті найкращі часи у своєму життя, коли вони спромоглися вчинити опір злу, а ті, хто не брав участі в Майдані, зможуть отримати уявлення про нього і з віршів, і з фотокарток, малюнків та документів, що друкуються у цій книзі. Нехай Майдан та його ідеали завжди будуть з нами.

Завідувач кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, професор Карабан В.І.

Гріджин Роман. Першим буде останнє слово.

У ніч перед інавгурацією ми будували нове Локалізоване Містечко, ставили новий периметр, переносили ще вцілілі після брутальної провокації намети. Паралельно з подіями, які ми проводили для захисту і збереження нашого суверенітету і посилення антипровокаційних засобів, будувалась трибуна для виступу Президента, яка відгородила Помаранчеву республіку від Майдану. У мене виникло побоювання, що влада спровокує розорення наметів.
Пів на шосту ранку я зустрів знайомого фотокореспондента з Канади, який мені показав знімки Європейської площі, де вже стояли намети псевдореспубліки. Біля тих наметів знаходились черевані в краватках і білих сорочках. Далі я побачив президентську трибуну, обернуту до нас задом. І кордон лицарів у шоломах і зі щитами. Так. Це був міцний ляпас по щоці. Це був момент, коли наш Президент загубив цілу країну. Він залишився по один бік кордону, Помаранчева республіка – по інший.
У Помаранчевій республіці я був щось трошки більше, як два місяці. Хочу розповісти про один випадок, який я спостерігав, коли повертався додому.
Купивши квиток, я чекав свого потяга на центральному залізничному вокзалі міста Києва. Напроти мене сидів старший чоловік, бідно вдягнений. У залу зайшли двоє хлопців зі служби охорони вокзалу у формі, схожій на військову, лише синього кольору. Один із них пильно подивився довкола, після чого вони підійшли до цього чоловіка. Один із хлопців взяв його за комір і потягнув до виходу. Дідусь щось пробував їм пояснити. Хлопці відповіли російською мовою, що не розуміють по-українськи і продовжували волочити діда до дверей. Але потім один з них повернувся і почав, наче футбольного м’ячика, викопувати дідусеву дорожню сумку. І тоді я зрозумів – Помаранчеву революцію ми програли.
Я назвав свою книгу “Неолітика” (від грецького: новий камінь), тобто – не політика, або нова політика.
Уже зникають з пам’яті листопадово-січневі події 2004-2005 років. Моя книга не обтяжена аналітикою політичних подій і суперечностей. Я пробував показати внутрішній світ людей, які пішли за Ющенком. За браком знань я не можу судити дії мого Президента, деколи досить неадекватні. Скажу лише одне. Усе більше і більше мене огортає почуття чисто людського болю за нього. Вражає його ставлення до людей, які покалічили свої долі заради його успіху. Вражає його залицяння до російських маріонеток і ворогів Помаранчевої республіки. Вражають його дії, направлені проти Юлії Володимирівни, усі обра́зи якої, успіхи і невдачі, я і мій народ приймаємо на свій власний рахунок. Як своє особисте. Усе ж я надіюсь, що з часом пан Президент змінить своє ставлення до української нації. Україна, це земля українців, на якій знаходиться держава українців, і наш Президент, Ющенко В.А., він теж українець і якщо це не так, то у мого народу немає вибору. Маю надію і на те, що наша люба Прем'єрка залишиться вірною своїй державі і в майбутньому, як і ми були їй вірними українцями.
Я не думав друкувати свої вірші, які є досить незвичними, неортодоксальними і тяжко перетравлюваними. Мої друзі казали мені так: “Романе, влада зробить усе, щоб стерти навіть пам’ять про повстанський табір Помаранчевої республіки». Тому я роблю це. Цінність Помаранчевої революції в тому, що вона дала змогу прийти до влади народному обранцеві. Усі керівники до Ющенка, також сучасний Янукович, є чужинцями. Вони – не діти нашої України. Віктор же Андрійович, чи він наш, чи чужинець, про це розсудить українська нація, якій і належить наша Батьківщина.
Окремим пунктом написання, хочу згадати своїх друзів – Святослава Вакарчука і Руслану Лижичко. Був критичний момент для республіки. Святослав, а потім Руслана підтримали нас в дусі. Їхнє щире, мужнє слово ми довго згадували у наметі №2, Нижнього Наметового Містечка, де я і знаходився.
І все ж, не дивлячись ні на що, своєю книгою я хочу ствердити, що маленький клаптик волі існує. Помаранчева республіка існує. Так. Вона є. Вона ввійшла в життя, в історію і ніхто не зможе мені заперечити. Для мене і для багатьох людей вона залишиться святинею. Вона розсіялась по всій Україні і прийде час, коли зерна проростуть рясним урожаєм.
В самому кінці заключного слова хочу виявити подяку тим людям, які допомогли мені видати збірку:

Професору Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Карабану В’ячеславу Івановичу за допомогу у редагуванні книги.

Художниці Оксані Шаблі за використання її малюнків.

Сподіваюся, що, читаючи цю книгу, український читач відчує себе частинкою багатомірної і багатомільйонної України, яка входить до складу моєї Помаранчевої Батьківщини.

Гріджин Роман. Вступне слово.

=ВСТУП АВТОРА=

Ця книга розповідає про те, як добро перемогло зло, як любов до Батьківщини, любов до правди і просто любов, перемогла наглу силу. Як Бог переміг Сатану, як єдність і солідарність, взаємопідтримка, дружба і братерство взяли гору над дикунством і невіглаством. Почуття національної гідності перемогли негідність і лицемірство.
0004 рік нової ери. Замучений безкінечною боротьбою і стражданнями, рабством, безпросвітнім маянням і бідністю народ України повстав. Український народ, який перетворився на національну меншину, безправний придаток і сировини і робітничої сили, і свого духовного потенціалу, іноземної держави, який почали ставити на один рівень з безсловесними тваринами, цей народ повстав.

Повстав проти сваволі. Злі сили, які намагалися поневолити і знищити українську націю шляхом тотального гноблення, яке вони практикували споконвіків, ненависть, яку вони підсилювали методами, виробленими ще за Радянського Союзу, зазнали фіаско. Неоукраїнська, вірніше, неукраїнська політика до четвертого року, зрушила маси людей. Україна повстала тому, що рабство неприйнятне. Воно неприйнятне для нашого духу.

21 листопада 2004 року почалась акція непокори проросійській владі. Не скорилась не окрема партія чи група людей, чи організація, не скорилася українська нація. Не скорився кожен українець, один до одного. Повстання продовжувалося два місяці. Шістдесят два дні Україна носила ім’я Помаранчева республіка. Ім’я — Наметове Містечко. Воно жило і на головній вулиці столиці України, міста Києва — Хрещатику, і поза наметами в Києві, і поза Києвом, в усій Україні. Своїм символом для боротьби повстанці обрали найкращого із своїх синів — пана Ющенка Віктора Андрійовича. Це був їх стиль, їх зброя і їх перемога.

Мета цієї книги — проявити захований, таємничий внутрішній світ тих наметових мешканців, з якими я був на Хрещатику у місті Києві з полудня 23.11.04. по обід 25.01.05. Хоча про це ми говорили двома словами: “Ющенко — так!” Ми йому вірили. Наша віра була єдиною нашою непереможною зброєю.

Ми з гордістю говорили: “Наш Президент”. І це означало: наш співвітчизник, наш друг, наш брат, увесь і у всьому наш. Старенькі бабусі казали: “Ющенку, синочку!” Люди йому вірили, але вірили тільки йому. Ми знали — він нас не зрадить. Ніколи. Всі інші зраджували, а він не зрадить. Він нас покликав — і ми пішли. Нас були мільйони. Влада заможних принижувала нас і казала: “Ви самі послідні, що можуть бути на світі”.
Мета цієї книги — показати, що тоді за Ющенком ішли, і що там, у наметах, були найкращі люди України, цвіт моєї Батьківщини — поети і композитори, співаки і винахідники, робітники і багатодітні матері, люди миру і мирні люди, люди, яким хочеться бути людьми, хочеться жити, хочеться бути щасливими. Це нестримне бажання я і хочу донести до читачів моєї книги.

Гріджин Роман. Розповідь про автора

Розповідь про автора

Народився 1957 року в селищі Ясинівка на Луганщині, куди був засланий мій батько, Іван, для роботи на вугільних копальнях після поразки Української Повстанської Армії, де він був молодшим офіцером.
Виходець з Західної України, Івано-Франківської області, в минулому Станіславщини.
Все своє свідоме життя пробував протистояти російській духовній ескалації. Закінчив російську школу в місті Червонограді Львівської області, колишній Хрестинопіль. Тринадцять років прожив у Молдові. Дві тисячі кроків від війни. Дуже горджусь тим, що Господь дав можливість мені познайомитись з маленькою, але великою молдавською нацією. У місті Тирасполі здобув середньо-технічну освіту. Маю двоє дорослих дітей. Останні роки працюю під землею у шахті.
Своє дитинство провів серед вільного українського народу прикарпаття. У місцях Данила Галицького і Золотої Орди, годину ходьби до хутора Смерклів, де був страчений Тарас Бульба. Там, де гори напоєні ріками крові синів українських. Там, де повітря, як мед, а самі люди не здатні бути чужими. Де між рабством і смерттю вибирають останнє…
І за часів, усе продовжуючогося проросійського панування, і тепер, у часи незалежності, постійно відчуваю занепад ментальності, національних почуттів і критеріїв українського етносу.
Тиск безпринципних і безідейних сил, які усе більше посилюються, по суті – сил ворожих. Коли знищуються і розпорошуються державні і національні багатства. Коли люди гублять свої самі кращі якості. Саме тепер, я пробую достукатись до їхніх сердець. Кожним подихом своїм, усіма своїми думками і помислами, кожною своєю клітиною.
У боротьбі за своє існування, українська нація має сильну зброю. Це єдність, це взаємоповага і це взаємопідтримка, що і було перевірено на терені Помаранчевої республіки. Мої вірші – це заклик взяти до рук цю зброю. Українців я називаю своєю родиною по нації, я хочу говорити їм: Друзі мої… Тому я називаю себе націоналістом.

Гріджин Роман. Шлях від автора.

Тут починається моя душа. Сюди входить душа ваша, сповнена до країв. На цьому місці знаходиться брама, відчинена для вас і заперта для ворогів. Звідси починається дорога, прокладена до святої землі української. Дорога до коханої нами Батьківщини, яку я називаю давньоукраїнськими словами свого серця: «свята з тобою земля», що і означує святиня. Мій прапрадід, воєвода-гридень Романа Галича Білого , та його сина Даня, що став королем, так робив. Мій прадід, командир української гусарської сотні, а потім мій дід, січовий стрілець, теж так робив, і так робив мій батько, офіцер-повстанець. Так же роблю і я, гридень, син гридня. Битиму в дзвона: «Хто з Батьківщиною - до мене».

Гріджин Роман.

Москалю. Хочеш України? Ось тобі Україна.
(сторінка вже не редагується)

Гріджин Роман. Книга "Гасла"

=КНИГА “ГАСЛА”=

Слово моє –
зброє моя –
ти тверда́я криця,
воскресаєш знову й знову
йти за мене биться.

***

Герой не той,
хто квітку на ходу зірвав,
а той,
хто не знайшовши перемоги,
знаходив сили
й знову в бій вставав.

***

Слово моє
б’ється у тенетах
дурості і глухоти,
у лабіринтах і лабетах
мій спів –
пророка пустоти.

***

Зламати канони,
зламати засади
і вийти із схрону
на нові посади.

***

Слово –
тебе вогнем очищу
і у вогні переплавлю,
на згарищі і попелищі
новонароджене немовля,
нову Україну прославлю.

***

Я буду писати,
я мушу писати,
щоб слово пізнати,
і слово надії,
і слово рятунку,
яке на Майдані,
немов естафету,
в майбутнє віддати.

***

Все назву я іменем своїм
і вірне слово буду я співати
і правдою вам відповім,
якую маю розказати.

***

Людськая ярмарка –
гончар,
пішов за глиною у яр,
мозаїку на глечику ліпити,
та з глечика ти маєш дар,
і маєш право напоїти.

***

У слові словом я пока́жу,
що слово вміє воювати
і, як перемогши́ образу,
уміє слово покохати.

***

Українці від Сяну,
українці до Дону,
українці по світі ціло́му
до вас слово несу,
мов перлину –
кришталеву росу,
слово чисте –
як літ соколиний,
до вас слово несу,
мов водицю,
взяту з рідних джерел
і криниці.

***

Може, білі вірші,
у них слово червоне,
болем сповнене слово,
і від болю того
слово стогне.

* * *

Я славлю Україну −
країну щастя і добра,
країну радості невпинної,
країну, якую я собі обрав.