Цей вірш про українських шахтарів. Про тих людей, які майже усе життя проводять під землею. Майже усі вони покалічені. Люди, яких обшахровують всі. Профспілки, лікарі, своє начальство, менше і більше... І українська влада. Пенсійний фонд, і немає кому заступитись за того роботягу. Новий закон про престижність шахтарської праці, це теж нове шахрайство. Ці люди доведені до відчаю, вони не мають страху, адже кожен новий день, може стати останнім.
Лівша підземелля
Рука вже права стерпла,
у лівую візьму рискаль
і виберусь із пекла,
і стугонить з пластмаси скальп,
Дивлюся в очі
і читаю слова,
і паморочиться з слів тих
моя голова,
Повзу в темноті,
і привиди бачу,
і очі пусті,
і думку позначену.
Запустимо червоного ми когута,
або сокиру межи плечі –
девіз і логіка проста,
і не дамо можливості для втечі.
Поламані, побиті люди,
скалічене здоров’я носять,
блукають шахтою усюди,
бо їхні діти їсти просять.
Насиплем трутки вам в криницю,
бо наша пухне з голоду малеча,
не хочем, але станем вбивці
для революції предтеча.
Вже скільки витерпіти можна,
а ми все ж терпимо – небоги,
давайте нищить осторожно
всіх тих, хто ворогує з Богом.
Працюєм тяжко, та задурно,
не платять нам ані копійки,
сховались за мовчання муром
Вкраїни небожі й каліки.
Хоч сильна влада,
та даремно,
настане ніч і буде темно,
і все зароблене у праці
ми заберемо.
Працюєм тяжко,
хоч незалежні, та в неволі
не маєм захисту ні в кого,
старі штани і спини голі,
трубити будем у сталеві роги.
Забрати силою ми зможем
зароблене в брудних копальнях,
чекають на горі сторо́жі
і гвардія чига каральна.
На ваших віллах
червоного запустим когута
і у обличчя ми запхаєм вила –
така ось логіка проста
людей, що вийшли із могили.
.svg.png)
