Книга "Різдво". Глаголиця. Ять.

ГЛАГОЛИЦЯ. ЯТЬ

Литаври б’ють,
в похід зовуть,
в далекую дорогу
зібралася тривога,
шукаючи екстазу,
запеклась образа
на світ увесь,
скалічені надії,
щось лагідно шепочуть десь.
Театр життя буяє цвітом хризантем,
смугасті лілії цвітуть.
Кого ми мучимось, зовем,
хто може нас почуть?
Чи той,
хто прийме́ мої пологи
й покличе сина
Декалогом,
мов перший брат,
немов невинний целібат.
Я дервіш – божий чоловік,
безглуздий глузд серед людей-калік,
для дурнів – я жебрак,
для праведних – пророк,
від сяйва світла – прах,
для темряви – порок,
я вільний серед батраків,
я чистий і стольний
серед чудес і див,
я той, хто вірний,
ґирлигою трясу в зап’ясті,
розрубуючи вражий дух,
я той, який не може впасти,
та ... падає до вражих рук.
Хто бачить – хай відкриє очі,
стою, немов світильник серед ночі,
хто чує – той хай чує,
як ярість голову турбує,
хто має зброю,
хай іде за мною,
бо вже прийшла пора
збирати урожай,
і час прийшов корогви виносити
під неба край,
у нашім краю
косою бур’яни косити.
Чому прийшов до вас я,
як ізгой,
як циган красти і просити,
чому позбавив вас покою
і не даю вам жити?
Як рекрут, йду я на війну,
як раб, тікаю знов з полону,
зневагу мовчки проковтну,
уже набрались міхи повні,
то не зневага, не обман
я йду до рідних,
а потрапляю ...
у чужине́цький стан.
Чужі прокльони, чужі гріхи,
чужі навіяні проблеми,
чужі слова, чужі думки,
проказа зради
і екзема.
Я ноги вмив вам
і голову змастив,
собі залишив перли-сльози,
я Вавилон собі і вам простив,
несучи в жмені рози.
Я дервіш –
Божий чоловік,
і буду ним повік,
тікаю від життя,
бо вже від смерті втік.
Законів Всесвіту
відкриту книгу маю,
вогню розпеченого
зсередини вилітає крик,
і крає, мучить, і співає.