Гріджин Роман. Біла раса. Субкультура українців.

я люблю Україну

ЗА ЦІЄЮ ФІРТКОЮ ЖИВЕ ВОЛЯ

Гріджин Роман.

ПРО РАСИЗМ

"...мамця Соньцього Яра сказала до Гори Нич: Р`ечений мені стався Хрес. Мої доні мають очі дзелені та оксамитові, у моїх синочків, очі золоті та блакитні. Моя родина - вся сина. Бо вся сина моя родина. Очі сині та карі, не підходять до пари... "

(пояснювальна до назви блогу знаходиться в книзі "Різдво")

Гріджин Роман. Останній командир останнього локалізованого наметового містечка повстанського табору Української Помаранчевої Республіки.

23 січня 2005 року, в повстанському таборі залишилось 103 громадянина республіки. Я підійшов до кожного і доторкнувся на щастя. В той момент я знав, що 103 українця на Україні таки існує. Ви попросили мене дати останній наказ, і я сказав вам: "Друзі, завтра буде інавгурація і вже ніхто нічого не змінить, завтра ми розійдемося, кожен у своє місце і можливо більше ніколи не зустрінемося. Ви прийшли по своїй волі у повстанський табір, ви переплавились і вже змінилися,і тепер ніколи не зможете бути рабами, хоча за це вас будуть ненавидіти і чавити. Два місяці і два дні ви були вільними громадянами вільної держави. Це остання ніч і бути на сторожі не потрібно, просто виспіться і відпочиньте перед дорогою додому"
Я вважаю, що люди, які були в повстанському таборі являються Лицарями Революції. Мною і Оксаною Шаблею, художницею намету №2, нижнього наметового містечка, яка була в таборі до останньої миті, був розроблений проект нагрудного знаку державної нагороди. Можливо, за ваш героїзм, у майбутньому житті вас відзначать, як це би мало бути, а сьогодні, оскільки я дав вам останній наказ, дозвольте кожному з вас вручити цей знак віртуально.

Гріджин Роман. Вступ

Ви потрапили на приватну інтернет-територію. Це мій дім в Інтернеті. Якщо ви прийшли, як гість та доброзичливець, будьте моїм співучасником та помічником. Я чекатиму від вас добрих і дружніх порад. Якщо ж ви чужинець, не несіть в дім мій зла, лишіть бруд за порогом і заходьте з миром. Тут я спілкуюсь лише українською мовою.

Гріджин Роман. Вступ

усе своє життя я мріяв побачити Україну і мрія моя здійснилась, я був там і бачив Її, тому життя моє прожите не даремно, за два місяці і два дні я переконався, що українці, це є люди і вони можуть стати вільними і щасливими, лише треба їм цього забажати, і не боятися своїх поневолювачів.

Гріджин Роман. Вступ

9 ця сторінка редагується

Гріджин Роман. Неолітика

Як почнете будувати, зліпіть камінь наріжний з доброї глини, щоб стіна не завалилася, хай камінь цей буде крепкий, новий камінь, бо триматиме він усю будівлю.
На горі сидів Чугайстер і дивився на землю. Там в низу, біля постолів, сновигали маленькі люди. Вони були заклопотані своїми справами. Все це виглядало кумедно. Але Чугайстер не сміявся, щоб не порушити гори. Було трохи нудно, сонце вже почало зачіпати його за чуприну, яка, як гичка, тирчала догори і не хотіла витися поза ліве вухо.

Родичі хочуть виїхати в іншу землю за Грубе море. Вчора ходили рубати дерево, щоб будувати струга. Той струг схожий на крисаню і Чугайстер сміявся. Коли сіли полуднувати, батько Митруй говорив, що після нас люди будуть такі мацюпінькі, як ніготь на мізинцю. З під горбатої гори піднімалася негура, чувяки намокли, але рухатись не хотілось. Чугайстер поклав руку на землю, долонею догори. Маленький чоловічок почав шкрабатись і в невдовзі виліз і сів перепочити на долоні велета. Чугайстер підніс його перед очі і почав розглядати. Ти хто… Я українець… А ті що внизу… Вони теж... А я… А ти, діду велет, ти є українець. А чого А, бо земля твоя українська. Боже, мале, а таке розумне. Піду розповім своїм, бо вони ж не знають…

НАСТАВ 7512 РІК

При створенні блогу були використані матеріали моєї збірки-атласу "Неолітика (неотесані мушлі та помаранчеві яблука Майдану, або подорож поета в революцію)", також мої фото, та фото кореспондента Віктора Глазко, малюнки Оксани Шаблі і інше.

Гріджин Роман. Останнє слово буде першим.

Шановний читачу! Перш ніж закінчити книгу, я хочу познайомити тебе з людьми, які надихнули на вчинки, що привели мене в Київ у 2004 р., у місто, яке очолило національне і націоналістичне повстання усіх прогресивних сил нашої Вітчизни. Цих людей уже немає в живих, але я хочу, щоб ти пильно подивився на їхні обличчя. Усе їхнє життя було наповнене боротьбою. Вони казали мені: “Вір, дитинко,— Україна буде вільною.” Це моя родина. Таких людей є багато. Ці люди заслуговують на пошану, на славу і на нашу пам’ять.

Світлина 1948 р. Зліва направо:
Командир українських партизан – Гриджин Василь,
Гриджин Катерина,
офіцер УПА − Гриджин Іван.

Якщо ми будемо чесні, принаймні, хоча би перед собою, ми виявим той факт, що Україна de faсto не є вільною. Повстання народу, яке з сором’язливості ми називаємо революцією, було зліквідованим і перетвореним у фарс під назвою “Зміна уряду”.
Проте, наше українське повстання не закінчено, тому що знову рух поневолення набирає силу. Спроба діями, начебто демократичної влади, підкорити мій народ інтересам чужої держави.
Моя книга налічує біля двохсот віршів, це двісті віршів-воїнів, мета яких – відстояти честь повстанської Помаранчевої держави як рушійної сили. Це моє військо, яким я воюю. Є вірші-командири, є вірші-вояки, є вірші, в яких присутня російська транскрипція і суржик, є досить білих віршів, тому друга назва книги “Неотесані мушлі та помаранчеві яблука Майдану’’.
Своїми творами я пробую навіяти читачеві думку про реальність тої тези, що лише наявність Наметового Містечка дала змогу відбутися Помаранчевій революції. Це сталося лиш тому, що Містечко не піддалось на чисельні провокації і не згорнуло свій табір. Влада про це мовчить, влада цурається помаранчевих повстанців на Хрещатику 2004 р., як, загалом, і українського народу. Наметове Містечко разом із Майданом Незалежності стало форпостом і авангардом моєї зболеної країни.
У своїх віршах я хотів показати духовний рівень тих людей, які повстали. Їхні надії, їхню любов до Батьківщини, патріотику, перемішану з коханням, із зневагою до неправди та вірою у справедливість. Особливо акцентую свою приязнь до лідерки повстання, Прем’єр-Міністра республіки 2004р., пані Тимошенко Ю.В. 23 листопада 2004 року під проводом Юлії Володимирівни в столиці України місті Києві на головній вулиці України – Хрещатику − виникла повстанська держава, яка носить назву Українська Помаранчева республіка.
Держава Наметове Містечко налічувала 120-150 наметів. Кількість громадян коливалася від 1,5 до 3,5 тисяч чоловік. Одні люди від’їжджали додому, інші, ті, що знаходились в Києві, постійно поповнювали ряди наметових жителів. У списках зареєстровано понад 15 тис. чоловік, які складали число громадян Помаранчевої держави. В складі держави були присутні члени – біля 180 різних партій і громадських організацій. Державу підтримали усі релігійні громади і конфесії, окрім російської Православної церкви на Україні.
Помаранчева республіка отримала благословення від голови Ватикану Івана Павла ІІ.
Україна була на межі вторгнення проросійських сил, на один крок від війни. У всіх ключових стратегічно важливих місцях стояли ешелони з бронетехнікою для війни з українським народом і його окупації. Звичайно, що моя обезкровлена і обезсилена Батьківщина не змогла би протистояти російському монстру.
Що нас врятувало? Це чітка позиція світових прогресивних сил. Велике почуття подяки з цього приводу Президенту США Джорджу Бушу.
Помаранчева республіка мала всі ознаки і атрибути державності – гімн, герб, прапор, Статут-Конституцію. Вона мала свій уряд, свого Президента і Прем’єр-Міністра. Головна мета республіки – це запобігти знищенню українського етносу.
Люди жили в холодних наметах, гублячи своє здоров’я. Блоковані інформаційно, вони намагалися вирішити загальнодержавні, економічні, етичні, наукові, культурні і інші питання. Але головна мета – зберегти Україну, зберегти її честь, її індивідуальність.
Напівголодні і замерзлі, з мокрими ногами і запаленням бронхів люди творили чудеса. Кожен діяв самостійно на свій розсуд. Треба було оберігати периметр Помаранчевої республіки, найпершою метою якої було – це гарантія недоторканості майдану республіки, як Майдану Незалежності, де міг виявити свою волю не тільки Президент помаранчів Ющенко В. А., а й будь-який вільний громадянин вільної України. Треба було не допустити до Кабінету Міністрів ненависного Януковича, який усе ж узурпував владу у 2006 році. Треба було заблокувати адміністрацію Президента, де знаходився ворожий Кучма і спецзагін Російської Федерації “Витязь”.
Люди приходили з чергування, щоб не замерзнути, одягнуті влізали в спальні мішки і відпочивали.
Українці – це справді велика нація. У наметах народжувались геніальні речі мистецтва, економічні розробки, технічні проекти і “ноу-хау”. Ось приклад. Зовсім випадково я став свідком розробки проекту транспортного засобу, який склав би конкуренцію не одній світовій компанії. Цей транспорт може рухатись під водою і на воді, над водою, по твердій поверхні і над нею, є економічним в паливному плані, не потребує ані шляхів, ані місця стоянки тощо. І таких прикладів багато.
Думаю, що люди при владі злякалися народної ініціативи. Серйозна блокада Помаранчевої республіки почалась 25 грудня 2004 року. Першою акцією влади було те, що були перекриті шляхи постачання харчів і дров для обігріву, адже люди грілись біля вогнищ. Далі була відключена електроенергія, була влаштована інформаційна блокада. Нами вирішувалося питання відносно жінок. Була пропозиція вивести усіх жінок з табору. Не буду називати ім’я, хто порадив це не робити, тому що тоді піар в пресі покаже нас як бандитське формування. Буде влаштована провокація і з нами поведуться брутально.
На самому початку народ України дав слово – забезпечити інавгурацію Президента, стояти до кінця інавгурації. Мої друзі були налаштовані рішуче. Тоді ми вірили Ющенкові і хотіли, щоб він не мав в нас сумніву, щоб він бачив, що ми є йому вірні. Не буду описувати, які санкції провела влада проти Помаранчевої республіки, скажу тільки, що 21 січня 2004 року Наметове Містечко налічувало 1,5 тисяч чоловік, 22 січня – 100 чоловік. Сто чоловік, які знали, що готується замах на Віктора Андрійовича, сто чоловік, які поклялися зробити все, щоб урятувати Президента, навіть ціною свого життя.
Ми були в паніці. Ми не знали, що робити. Усі канали зв’язку з Ю. Тимошенко були заблоковані. Нам говорили, що Юлія Володимирівна нас зрадила. Ми цьому не йняли віри.
Була дуже гаряча розмова, як вийти на контакт з Юлією Володимирівною. Пам’ятаю, як я надіслав поштову листівку, де написав: “Шановна Юліє Володимирівно, ми вирішили стояти до кінця”. Уже під вечір 22 січня Ігор Горбань − начальник штабу Нижнього Наметового Містечка, а потім і Локалізованого Містечка, зміг зателефонувати до Тимошенко. На наше запитання Юлія Володимирівна відповіла так: “Будете стояти – я буду на вашому боці”.

Гріджин Роман. Переднє слово.

=ПЕРЕДНЄ СЛОВО=

Шановний читачу!

Ви тримаєте в руках цікаву книгу — оригінальний документ часу Помаранчевої революції. У віршованій формі автор збірки, Роман Іванович Гріджин з м. Червоноград Львівської області, своєрідно відбив почуття мешканця наметового містечка Помаранчева Революція на Хрещатику у м. Києві. Це його перша поетична збірка. Надихнув створити її Майдан. Роман провів у наметі більше двох місяців — з 23 листопада 2004 р. по 25 січня 2005 р. Пишу я це переднє слово не як літературознавець (тому що не є ним), а як звичайний громадянин, який хоче віддати данину Майдану і тим, хто провів на ньому у наметах два довгих і суворих місяці.
Ця книга є свідченням високої духовності Майдану і того, хто там був. Мабуть, усі пам’ятають, які наповнені духом очі були у людей на Майдані. Як би там не було потім, але Майдан залишається злетом духовності, яку пізнав народ і це залишиться з людьми назавжди.
Своєрідність поезій автора полягає у тому, що, як він сам говорить, “cвій стиль поезії я називаю метамістичним. Якщо метафізика робить спроби пояснити духовні речі за допомогою фізичних законів, то я пробую це зробити тією ж містикою, тільки іншого рівня. Тобто, слово я вважаю одним з інструментів містики”. Цікаве те, що ані в україномовному, ані у російськомовному Інтернеті зовсім відсутні матеріали із словом “метамістичний”. Здається, автору вдалося знайти у нашій поезії таку нішу, яку до нього ще ніхто не займав. Метамістичність його віршів полягає, як мені здається, в тому, що він сприймає саме життя як дивину. У багатьох віршах помітна алегоричність та алюзивність.
Чому ж саме метамістичні вірші з’явилися на Майдані? Пояснити це можна тим станом піднесеності і духовності, які наповнювали людей на Майдані, а особливо тих, хто мешкав у наметових містечках. Саме слово творило ту незвідану реальність, реальність сподівань, яка була дана на Майдані.
Збірка складається з кількох книг, як книг поезій, так і книг документів, фотодокументів та малюнків. З віршів та інших матеріалів книги видна любов автора до близьких, до українців та до самої України і ненависть до її ворогів.
Поет звертається до подій різних часів і різних країн. Він вільно мандрує у просторі і часі. Тематика віршів дуже різноманітна, проте червоною ниткою у збірці проходять теми незалежності України, боротьби за неї та з її ворогами і тема нашої нелегкої історії. Окремі книги містять любовну метамістичну лірику.
Хочу сказати, що під час Помаранчевої Революції і мені вдалося відкрити для себе щось нове — я сформулював ось який закон боротьби добра і зла: добро творить завжди менше добра, тому що добро із часом забувається деякими людьми. Напроти, зло творить більше зла, ніж добро добра, а тому для того, щоб добро перемогло зло, слід творити більше добра, і тоді сформована критична маса добра у країні дозволить подолати зло. Саме це відчувається й у віршах Романа Гріджина.
Мова поета народна і природна — такої мови він навчився у дитинстві, такою мовою він розмовляє із своїми друзями — шахтарями і журналістами. Є в ній і діалектизми, і просторіччя, але є також і літературна витонченість та піднесеність. Автор зробив спробу написати деякі вірші англійською та німецькою мовами, проте ця спроба виявилася не досить вдалою, тому що в них є різного роду мовні помилки.
Представляю Вам цю книгу із сподіванням на те, що учасники Майдану пригадають ті найкращі часи у своєму життя, коли вони спромоглися вчинити опір злу, а ті, хто не брав участі в Майдані, зможуть отримати уявлення про нього і з віршів, і з фотокарток, малюнків та документів, що друкуються у цій книзі. Нехай Майдан та його ідеали завжди будуть з нами.

Завідувач кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, професор Карабан В.І.

Гріджин Роман. Першим буде останнє слово.

У ніч перед інавгурацією ми будували нове Локалізоване Містечко, ставили новий периметр, переносили ще вцілілі після брутальної провокації намети. Паралельно з подіями, які ми проводили для захисту і збереження нашого суверенітету і посилення антипровокаційних засобів, будувалась трибуна для виступу Президента, яка відгородила Помаранчеву республіку від Майдану. У мене виникло побоювання, що влада спровокує розорення наметів.
Пів на шосту ранку я зустрів знайомого фотокореспондента з Канади, який мені показав знімки Європейської площі, де вже стояли намети псевдореспубліки. Біля тих наметів знаходились черевані в краватках і білих сорочках. Далі я побачив президентську трибуну, обернуту до нас задом. І кордон лицарів у шоломах і зі щитами. Так. Це був міцний ляпас по щоці. Це був момент, коли наш Президент загубив цілу країну. Він залишився по один бік кордону, Помаранчева республіка – по інший.
У Помаранчевій республіці я був щось трошки більше, як два місяці. Хочу розповісти про один випадок, який я спостерігав, коли повертався додому.
Купивши квиток, я чекав свого потяга на центральному залізничному вокзалі міста Києва. Напроти мене сидів старший чоловік, бідно вдягнений. У залу зайшли двоє хлопців зі служби охорони вокзалу у формі, схожій на військову, лише синього кольору. Один із них пильно подивився довкола, після чого вони підійшли до цього чоловіка. Один із хлопців взяв його за комір і потягнув до виходу. Дідусь щось пробував їм пояснити. Хлопці відповіли російською мовою, що не розуміють по-українськи і продовжували волочити діда до дверей. Але потім один з них повернувся і почав, наче футбольного м’ячика, викопувати дідусеву дорожню сумку. І тоді я зрозумів – Помаранчеву революцію ми програли.
Я назвав свою книгу “Неолітика” (від грецького: новий камінь), тобто – не політика, або нова політика.
Уже зникають з пам’яті листопадово-січневі події 2004-2005 років. Моя книга не обтяжена аналітикою політичних подій і суперечностей. Я пробував показати внутрішній світ людей, які пішли за Ющенком. За браком знань я не можу судити дії мого Президента, деколи досить неадекватні. Скажу лише одне. Усе більше і більше мене огортає почуття чисто людського болю за нього. Вражає його ставлення до людей, які покалічили свої долі заради його успіху. Вражає його залицяння до російських маріонеток і ворогів Помаранчевої республіки. Вражають його дії, направлені проти Юлії Володимирівни, усі обра́зи якої, успіхи і невдачі, я і мій народ приймаємо на свій власний рахунок. Як своє особисте. Усе ж я надіюсь, що з часом пан Президент змінить своє ставлення до української нації. Україна, це земля українців, на якій знаходиться держава українців, і наш Президент, Ющенко В.А., він теж українець і якщо це не так, то у мого народу немає вибору. Маю надію і на те, що наша люба Прем'єрка залишиться вірною своїй державі і в майбутньому, як і ми були їй вірними українцями.
Я не думав друкувати свої вірші, які є досить незвичними, неортодоксальними і тяжко перетравлюваними. Мої друзі казали мені так: “Романе, влада зробить усе, щоб стерти навіть пам’ять про повстанський табір Помаранчевої республіки». Тому я роблю це. Цінність Помаранчевої революції в тому, що вона дала змогу прийти до влади народному обранцеві. Усі керівники до Ющенка, також сучасний Янукович, є чужинцями. Вони – не діти нашої України. Віктор же Андрійович, чи він наш, чи чужинець, про це розсудить українська нація, якій і належить наша Батьківщина.
Окремим пунктом написання, хочу згадати своїх друзів – Святослава Вакарчука і Руслану Лижичко. Був критичний момент для республіки. Святослав, а потім Руслана підтримали нас в дусі. Їхнє щире, мужнє слово ми довго згадували у наметі №2, Нижнього Наметового Містечка, де я і знаходився.
І все ж, не дивлячись ні на що, своєю книгою я хочу ствердити, що маленький клаптик волі існує. Помаранчева республіка існує. Так. Вона є. Вона ввійшла в життя, в історію і ніхто не зможе мені заперечити. Для мене і для багатьох людей вона залишиться святинею. Вона розсіялась по всій Україні і прийде час, коли зерна проростуть рясним урожаєм.
В самому кінці заключного слова хочу виявити подяку тим людям, які допомогли мені видати збірку:

Професору Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Карабану В’ячеславу Івановичу за допомогу у редагуванні книги.

Художниці Оксані Шаблі за використання її малюнків.

Сподіваюся, що, читаючи цю книгу, український читач відчує себе частинкою багатомірної і багатомільйонної України, яка входить до складу моєї Помаранчевої Батьківщини.

Гріджин Роман. Вступне слово.

=ВСТУП АВТОРА=

Ця книга розповідає про те, як добро перемогло зло, як любов до Батьківщини, любов до правди і просто любов, перемогла наглу силу. Як Бог переміг Сатану, як єдність і солідарність, взаємопідтримка, дружба і братерство взяли гору над дикунством і невіглаством. Почуття національної гідності перемогли негідність і лицемірство.
0004 рік нової ери. Замучений безкінечною боротьбою і стражданнями, рабством, безпросвітнім маянням і бідністю народ України повстав. Український народ, який перетворився на національну меншину, безправний придаток і сировини і робітничої сили, і свого духовного потенціалу, іноземної держави, який почали ставити на один рівень з безсловесними тваринами, цей народ повстав.

Повстав проти сваволі. Злі сили, які намагалися поневолити і знищити українську націю шляхом тотального гноблення, яке вони практикували споконвіків, ненависть, яку вони підсилювали методами, виробленими ще за Радянського Союзу, зазнали фіаско. Неоукраїнська, вірніше, неукраїнська політика до четвертого року, зрушила маси людей. Україна повстала тому, що рабство неприйнятне. Воно неприйнятне для нашого духу.

21 листопада 2004 року почалась акція непокори проросійській владі. Не скорилась не окрема партія чи група людей, чи організація, не скорилася українська нація. Не скорився кожен українець, один до одного. Повстання продовжувалося два місяці. Шістдесят два дні Україна носила ім’я Помаранчева республіка. Ім’я — Наметове Містечко. Воно жило і на головній вулиці столиці України, міста Києва — Хрещатику, і поза наметами в Києві, і поза Києвом, в усій Україні. Своїм символом для боротьби повстанці обрали найкращого із своїх синів — пана Ющенка Віктора Андрійовича. Це був їх стиль, їх зброя і їх перемога.

Мета цієї книги — проявити захований, таємничий внутрішній світ тих наметових мешканців, з якими я був на Хрещатику у місті Києві з полудня 23.11.04. по обід 25.01.05. Хоча про це ми говорили двома словами: “Ющенко — так!” Ми йому вірили. Наша віра була єдиною нашою непереможною зброєю.

Ми з гордістю говорили: “Наш Президент”. І це означало: наш співвітчизник, наш друг, наш брат, увесь і у всьому наш. Старенькі бабусі казали: “Ющенку, синочку!” Люди йому вірили, але вірили тільки йому. Ми знали — він нас не зрадить. Ніколи. Всі інші зраджували, а він не зрадить. Він нас покликав — і ми пішли. Нас були мільйони. Влада заможних принижувала нас і казала: “Ви самі послідні, що можуть бути на світі”.
Мета цієї книги — показати, що тоді за Ющенком ішли, і що там, у наметах, були найкращі люди України, цвіт моєї Батьківщини — поети і композитори, співаки і винахідники, робітники і багатодітні матері, люди миру і мирні люди, люди, яким хочеться бути людьми, хочеться жити, хочеться бути щасливими. Це нестримне бажання я і хочу донести до читачів моєї книги.

Гріджин Роман. Розповідь про автора

Розповідь про автора

Народився 1957 року в селищі Ясинівка на Луганщині, куди був засланий мій батько, Іван, для роботи на вугільних копальнях після поразки Української Повстанської Армії, де він був молодшим офіцером.
Виходець з Західної України, Івано-Франківської області, в минулому Станіславщини.
Все своє свідоме життя пробував протистояти російській духовній ескалації. Закінчив російську школу в місті Червонограді Львівської області, колишній Хрестинопіль. Тринадцять років прожив у Молдові. Дві тисячі кроків від війни. Дуже горджусь тим, що Господь дав можливість мені познайомитись з маленькою, але великою молдавською нацією. У місті Тирасполі здобув середньо-технічну освіту. Маю двоє дорослих дітей. Останні роки працюю під землею у шахті.
Своє дитинство провів серед вільного українського народу прикарпаття. У місцях Данила Галицького і Золотої Орди, годину ходьби до хутора Смерклів, де був страчений Тарас Бульба. Там, де гори напоєні ріками крові синів українських. Там, де повітря, як мед, а самі люди не здатні бути чужими. Де між рабством і смерттю вибирають останнє…
І за часів, усе продовжуючогося проросійського панування, і тепер, у часи незалежності, постійно відчуваю занепад ментальності, національних почуттів і критеріїв українського етносу.
Тиск безпринципних і безідейних сил, які усе більше посилюються, по суті – сил ворожих. Коли знищуються і розпорошуються державні і національні багатства. Коли люди гублять свої самі кращі якості. Саме тепер, я пробую достукатись до їхніх сердець. Кожним подихом своїм, усіма своїми думками і помислами, кожною своєю клітиною.
У боротьбі за своє існування, українська нація має сильну зброю. Це єдність, це взаємоповага і це взаємопідтримка, що і було перевірено на терені Помаранчевої республіки. Мої вірші – це заклик взяти до рук цю зброю. Українців я називаю своєю родиною по нації, я хочу говорити їм: Друзі мої… Тому я називаю себе націоналістом.

Гріджин Роман. Шлях від автора.

Тут починається моя душа. Сюди входить душа ваша, сповнена до країв. На цьому місці знаходиться брама, відчинена для вас і заперта для ворогів. Звідси починається дорога, прокладена до святої землі української. Дорога до коханої нами Батьківщини, яку я називаю давньоукраїнськими словами свого серця: «свята з тобою земля», що і означує святиня. Мій прапрадід, воєвода-гридень Романа Галича Білого , та його сина Даня, що став королем, так робив. Мій прадід, командир української гусарської сотні, а потім мій дід, січовий стрілець, теж так робив, і так робив мій батько, офіцер-повстанець. Так же роблю і я, гридень, син гридня. Битиму в дзвона: «Хто з Батьківщиною - до мене».

Гріджин Роман.

Москалю. Хочеш України? Ось тобі Україна.
(сторінка вже не редагується)

Гріджин Роман. Книга "Гасла"

=КНИГА “ГАСЛА”=

Слово моє –
зброє моя –
ти тверда́я криця,
воскресаєш знову й знову
йти за мене биться.

***

Герой не той,
хто квітку на ходу зірвав,
а той,
хто не знайшовши перемоги,
знаходив сили
й знову в бій вставав.

***

Слово моє
б’ється у тенетах
дурості і глухоти,
у лабіринтах і лабетах
мій спів –
пророка пустоти.

***

Зламати канони,
зламати засади
і вийти із схрону
на нові посади.

***

Слово –
тебе вогнем очищу
і у вогні переплавлю,
на згарищі і попелищі
новонароджене немовля,
нову Україну прославлю.

***

Я буду писати,
я мушу писати,
щоб слово пізнати,
і слово надії,
і слово рятунку,
яке на Майдані,
немов естафету,
в майбутнє віддати.

***

Все назву я іменем своїм
і вірне слово буду я співати
і правдою вам відповім,
якую маю розказати.

***

Людськая ярмарка –
гончар,
пішов за глиною у яр,
мозаїку на глечику ліпити,
та з глечика ти маєш дар,
і маєш право напоїти.

***

У слові словом я пока́жу,
що слово вміє воювати
і, як перемогши́ образу,
уміє слово покохати.

***

Українці від Сяну,
українці до Дону,
українці по світі ціло́му
до вас слово несу,
мов перлину –
кришталеву росу,
слово чисте –
як літ соколиний,
до вас слово несу,
мов водицю,
взяту з рідних джерел
і криниці.

***

Може, білі вірші,
у них слово червоне,
болем сповнене слово,
і від болю того
слово стогне.

* * *

Я славлю Україну −
країну щастя і добра,
країну радості невпинної,
країну, якую я собі обрав.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці".

“ ... Закохані найбільше варті співчуття, чим усі інші нещасні, тому що їх внутрішній ворог – їх власне серце ...”
(“Вісраміані”)

Присвячую закоханим Помаранчевої республіки

* * *

Кожен день без тебе −
Даром прожитий,
Як же мені тебе треба,
Щоб любов помножити.
Віддаю тобі себе,
Наче жертвую,
Ти любов мою живу
Не роби мертвою.

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці" Сонячна ніч.

СОНЯЧНА НІЧ

Світає ...
Сонячна ніч настає.
Повстанця дівчина кохає,
Пісень йому співає,
Як та зозуленька кує

Коханий, любий мій,
Тобі тепер дружина
За мене стій, за правду стій
Твоя я половина.

Світає ...
Розлука серце крає.
І сонячна ніч настає,
У серці скрипка грає,
Візьми у дорогу кохання моє

Світає ...
І ти готуєшся до бою.
Ти переможеш, я це знаю
Візьми моє кохання із собою.

Коханий мій і любий мій,
Тобі тепер дружина
За мене стій, за правду стій
Твоя я Батьківщина.

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці". Стрази.

СТРАЗИ

Шлюб – святеє таїнство велике,
Шлюб – єднання душ,
Шлюб – як Янус, бог дволикий,
Шлюб – у океані раю – суша.
І освячений вінець
Сяє й промениться,
Серце серцю є початок,
Є кінець,
Доля долі сниться.
Слово клятви збережіть,
Дане у натхненні,
Не вмирати, але жить,
Наче квітка в терні.
Шлюб – це є любов
Й вірність у розлуці,
Шлюб – це сонця кров,
Роджена у муці.
Шлюб – це вічне й нерушиме,
Шлюб – це є закон,
Шлюб – це річ незрима,
Шлюбові дамо поклон.
Уклонімось низько до землі,
На коліна упадемо
Й поцілуєм ноги.
В шлюбі ходять королі,
Добрими стають дороги.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці".

начальник штабу нижнього наметового містечка повстанського табору Помаранчевої Республіки, Ігор Горбань, вітає молодих

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці"...ти, як любов...

Ти, як любов,
Як революція,
І на барикадах
Бачу тебе знов,
І ми під прапорами
Удвох обручені.
І помаранчеві стрічки
У косах майорять,
І ми з тобою,
Немов дві свічки,
Як миру голуби,
Що над Хрещатиком летять.

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці"...один погляд у очі...

Один погляд в очі
І більше нічого,
Ті карі очі дівочі,
Немов дві дороги.

Та одна дорога
До серця лине,
А на другій
Козак молодий гине.

І рожи райдужно цвітуть,
І пелюстки троянд
Устелюють твою
Далеку путь.

Тумани сонце заслонили,
Та рветься серце до небес,
Маленький зайчику мій милий,
Мій ангел, що в душі воскрес.

Зірки́ сіяють
В небі дивнім,
Музики грають
Тобі нині,

І з того часу,
Як ми зустрілися з тобою,
Усе я згадую тебе.
І серце стомлене,
Овіяне журбою,
Усіяний печаллю
Такий туманний
Твій далекий берег.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці".

автор просить вибачення, ця сторінка знаходиться в стані редагування

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці". Папуаночка..

ПАПУАНОЧКА

Я поїду в Папуасію
І знайду там папуаночку,
Чорномазу Анастасію,
Чорношкіру, як циганочка.

Вечорами чорноокими,
Ми танцюємо ламбадочку,
Серед пляжів чисто мокрими
Через море робим кладочку.

Я волосся їй розтріпаю
Межи хвиль і межи квітами,
І малесеньких маклайчиків
Порахую папуанчиків.

Мої любі папу-діточки,
Волохаті бабуїнчики,
Мами-тата бабуїточки,
Папу любії дельфінчики.

Українське папуа-папуа,
Ти з’явись в Нову Гвінею
І кокосом напувай-напувай
В джунглях диких між пігмеїв.

UA нація безсмертна. Книга "Ніч на сонці". Зателефонуй.

ЗАТЕЛЕФОНУЙ

Україно,
Я дзвоню до тебе,
Люба моя,
Від землі до неба,
Мила моя.
Ти від Києва до Криму,
Щастя моє.
Україно,
Все чекаю і чекаю,
Я тебе благаю,
Відзовись,
І мене не зрадиш,
Добре знаю –
Вірний я тобі,
Як був колись.
Як весна розквітла, твої коси,
Але телефон усе мовчить,
Серце ласки просить й просить
Кожну Богом дану мить.
Подзвони ...
bozeniko@україна.com.ua



Ніч з 22 на 23 січня 2005 р.
Нове локалізоване Наметове Містечко “Помаранчевої республіки ”.

Гріджин Роман. UA нація свободи.

ЦЯ СТОРІНКА РЕДАГУЄТЬСЯ

Гріджин Роман. UA нація свободи. Зимо-Родок.

Те що написано у цьому вірші, є чистою правдою. Все це я підслухав, ще будучи малою дитиною, з розмов, які вів мій батько із своїми друзями, учасниками бойових дій Визвольної війни УПА проти російських загарбників.
(авт.)

Зи́мо-ро́док
(Татові Івану – офіцеру УПА)

У коридорі на горищі,
де відьми шурхають вночі
і зимній вітер свище,
знайшов стару світлину,
мов день, зустрів опівночі
на глянц-папері: Зи́мородок
в уніформі
біля хати з відкритими дверима
на звільненої України фоні,
стан гордий і незримий.
Татусю, ди́влюся на тебе,
очі плачуть
і згадую, як ти розповідав,
як в осокорах качка кряче,
а ти у москаля-розбійника стріляв,
як на машині з гарнізону,
вони шукали твого схрону,
як бабця Катерина
принесла тобі два поліна,
щоб обігрівся й не замерз.
Чигає ворог лютий,
як дикий пес,
я кожне слово пам’ятаю
і все несказане в куточку,
як ти учив мене малого
вдягнуть виши́вану сорочку,
як зуби твої шкреготали
і в сні ти шукав кулемет,
немовби воя́ки шеренгою стали
і заслонили собою намет,
як через міст,
що через Дністро повис,
селянку з поля зупинили,
як офіцери гарнізонні
тую селянку били
і як відрізали їй груди й ніс,
а потім у воді топили,
як спав ночами на снігу,
про Україну думаючи другу,
про Україну не таку
і мріючи про Україну, як подругу,
як ти іще живим, співав мені пісень
укра́їнської варти,
як хмиз кидав із жмені
у полонинську ватру.

Гріджин Роман. UA нація свободи.

ця сторінка редагується.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Трипільчанка.

ТРИПІЛЬЧАНКА

Там на ґанку, на високому ґанку
Стоїть горда, струнка трипільчанка.
Ніч пройшла, сонце встало
І стоїть вона зранку зухвало,
І небесне світило стрічає,
Рідне сонце своє обіймає,
І співає пісень на світанку,
Україні про вірність співає.

UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Чернечий спів.

ЧЕРНЕЧИЙ СПІВ

Зустрілась калина з вербою
та з явором сивим,
вийшла дівчи́на з журбою
та на вітрі попід тином
козацькії повішала ризи.
Чуєш, серце плаче,
я ж твоя дівчина,
явір біля броду
похилив чуприну,
похилив чуприну,
низько поклонився
і згадав небога недоленьку тяжку,
як із криком лютим
з ворогами бився.
Кінь – товариш вірний,
умер у неволі,
ридає козак біля верби в полі.
Верба приголубить,
верба нагадає,
що козак дівчину
як за жінку має.
Ой, у полі на роздоллі,
де вітри гуляють,
сидить козак під калиною
там пісень співає,
сумну думу тягне,
серце виливає.
Чи кохала – не кохала,
але обігріла
рідна, мила, пташка сизокрила.
Шаблі поклонюся –
вірній подрузі,
піду погуляю на козацькім лузі.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ".

 коли кінчається воля, тоді кінчається душа




сторінка знаходиться в редагуванні

UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Ars amatoria

ARS AMATORIA

Дружини – корітеся своїм
Чоловікам, як Господові ...

(Послання св. апостола Павла до ефесян 5.22)

Ми возвеличимо жону,
Її одну і лиш її одну,
Її, як дщерть землі,
Її, як дочку чоловіка,
Тих ангелиць, які не злі,
Які душею не каліки.

Возславимо тих жон,
Які надійні,
Які не серед мотлоху
І не повійні,
Які для чоловіка – не отрута,
А лиш бальзам і добрая цикута.

Вони, як сестри милосердя,
Стають під чоловічії рамена,
Як ад’ютанти полководців,
Завжди і всюди на чоловіка боці.

Хай дзвони б’ють і б’ють гармати,
Для них –
лебідочок оцих
Не перестають салютувати.

В тяжких випробуваннях і трудах,
Життя пройшовши з праху в прах,
І щоб полегшити недолю,
Завжди на бойовім посту
Сумирні, ввічливі, а деколи і кволі,
Завжди ласкаві і в покорі,
Мов дощ – цілющая вода,
На спраглу землю золоту.

Прославим жінку – не потвору,
Яка за чоловіком ходить скоро
На край землі і неба край,
Несе у пеклі тихий рай.

Що жінка є –
Це є оаза
І там живе любов,
І там нема ніякої образи.

Нема там жала, ні зубів,
Ні омани, ні отрути,
Нема там пімсти,
лиш покута.

Що жінка є –
Це глечик,
Налитий трунком молодечим,
Божественная із семи плеяд,
Які для обраного –
Єдиного навіки
Стоять за рядом ряд.

Прославим вірную жону,
Прославим вірную дружину,
Що береже статут сім’ї
І кожну хвилю, кожну днину,
Багато в неї добрих слів.

Не мавпу ту, що коле носа,
І соромом блистить,
Хай взута, але душа боса,
Душі немає – тільки стид.

Тих вірних жон
І подруг вічних
Овечок білих, а не чорних,
Як чоловік, Господь для них,
І як вони для нього човник.

Не стрижених під “стрій каре”,
Як рівень непокори,
А у косах
У хусточках – не простоволосих
І набожних, і в церкві
В молитвах терпких.

Що учать діточок
Любити батька, наче Бога,
І як ікону – осторогу,
І все казати –
отче наш,
Заступник наш і наш отець,
Який ти, отче, молодець.

І вмити ноги,
І запалити фіміам,
І накормить з дороги,
І на стіл подати,
І покласти спати.

Святії жіночки – світлиці,
І чорноброві й молодиці,
Любіть своїх чоловіків,
Як Бог – Отець велів.

UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Теракотова скриня..

ТЕРАКОТОВА СКРИНЯ

Не зраджуйте коханих,
Не зраджуйте чоловіків,
Не зраджуй серце зранене,
Не зраджуй серця спів.
Бо серце чоловіче,
Неначе теракот,
В красі своїй величне
Й безмірно таємниче,
Немов підземний грот,
Неначе чудна ваза,
І сяє, і блищить,
Та від удару зразу
Розсиплеться умить.
Засмучене й могутнє,
В терпінні і журбі,
В печалі серце мутне,
І гине в зраді злій.
Червоні краплі впадуть,
Як той червоний мак,
То сльози серця в зраді
І болю знак.
Ми одинокі дуже,
І линемо до вас,
Схилитися на груди
В тяжкий для серця час.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ".

На цій сторінці буде викладена стаття, в якій буде доведено, що Президент України, пан Ющенко В.А., є єдиною особою високого рангу, якого турбує доля української нації.

UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Українська кава..

УКРАЇНСЬКА КАВА

У кав’ярні на майдані
Будем пити що-небудь,
Бо там гості ми незвані,
Там господарі панують.
Ну, а вдома у затишку,
У домашньому теплі,
Де від жінки,
Ну хоч трішки
Ми заввишки,
Де ми добрі і не злі.
Ми попросим господиньку
Зготувати напій нам,
Українського рецепту
Кави лиш сто двадцять грам.
У горнятко ми насиплем
Кави чайних півтори,
Десять грамів кип’яточку,
Який щойно що зварили,
І три ложечки із цукром,
Ми ретельно розмішаєм,
І отак ось по-простому
Ми чудовий напій маєм.
А тепер лише добавим
Ми до повного горнятка
Кип’ячене і гаряче молоко,
Що дається лиш теляткам,
Та наріжем бутерброд
І намажем хліб із смальцем,
Щоб смачніше класти в рот.
А на смалець ми наріжем
Перець із Болгарії
І запросим з нами випить
Нашу господиньку гарную.

UA нація безсмертна. Книга "Місячний дощ". Західна колискова.

ЗАХІДНА КОЛИСКОВА

Синку мій коханий,
бігав-бігав,
змучився,
виспишся до ранку,
утомились рученьки,
спи спокійно,
хай спокійний сон прийде,
дитятко моє найкраще,
волелюбная ідеє.
Вже три тисячі повстанців
народились на майданці,
у купелях оповились,
у наметах охрестились
в помаранчеве рядно.
Треба битись − будем битись,
станем вільні,
як було колись давно.
Збили руські твого тата,
збили маму, збили брата,
Президента не зіб’ють.
Україна силою багата –
у полон не трапимо,
у полон нас не візьмуть.



27 грудня 2004 року.
Записано у наметі Нижнього наметового містечка, повстанського табору Української Помаранчевої республіки.
Пані М. з Полісся співає колискову сину Андрію.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Nightingale.

Так. Я знайшов ті слова, які мобілізували і допомогли вистояти і витримати. Це був наш державний гімн, наш похідний марш, наша бойова пісня. Вона не мала мелодії, кожен мугикав її на свій лад, а то і просто шепотів про себе. Ця пісня не мала і назви, уже пізніше я назвав її повстанським гімном. Уже після революції, композиторка Ольга Пенюк з міста Сокаля, Львівської області (фото внизу), поклала цей вірш на ноти і надрукувала у своїй збірці віршів. Саме цей вірш був червоною ниткою і дав змогу отримати перемогу . Це він лунав між наметів, він не став відомим, тому що за межою табору починалася зовсім інша держава.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Повстанський гімн.

гімн Помаранчевої республіки
Гімн табору повстанців - 2004

* * *

Піднімайтеся, повстанці,
ще не перемога,
урятуєм рідну націю
ми від ворога.

І не треба вже терпіти
рабства і неволю,
України святі діти,
повстаньте до бою.

Вже нас ворог і чужинець
гнобити не буде,
з нами доля не загине,
не загинуть люди.

Рідні брати українці,
з нами наша сила,
у великій єдності
Україна мила.

Рідні брати українці,
з нами наша слава,
у великій єдності
рідная держава.

Вже нас ворог і чужинець
гнобити не буде,
з нами доля не загине,
не загинуть люди.

І не треба вже терпіти
рабства і неволю,
Батьківщини святі діти,
повстаньте до бою.

Піднімайтеся, повстанці,
ще не перемога,
урятуєм рідну націю
ми від ворога.


Присвячую вірш ветерану руху опору, Ользі Крисюк, яка була в таборі повстанців з 23.11.04 по 24.01.05р. Цей гімн став дійсним гімном Помаранчевої держави. Він був написаний в ніч з 22 на 23 листопада 2004р. в потягу Львів-Луганськ.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Пісні укрів. Помаранчевая ружа.

ПОМАРАНЧЕВАЯ РУЖА
(етнос Волині, співає пані М.)

Помаранчі-помаранчі,
Де ж ви були раньше?
Ми так ждали-ждали,
Ви прийшли – ми встали,
ми встали.
Вам відкрили двері,
Запустили в хату,
Прилетіли голуби
На підківці воркувати.
Сидить голуб та голубка,
Люди їх вітають,
Сталася велика злука –
Вороги тікають,
вороги тікають.
Об’єдналася країна,
Нація родилась −
Помаранчева ружа
Нам до серця мила.



27 березня 2005 р.

Гріджин Роман. UA нація безсмертна. Книга "Молдови". Діамантова теща.

ДІАМАНТОВА ТЕЩА

Згадаєм, друзі, по війні
тяжкії ратні наші дні
за чаркою солодкого вина,
якую вип’ємо до дна.
Згадаємо razboi1
і музику Мирзенко підспіваєм,
красуне лагідна, Молдово,
як ми тебе кохаєм.
Згадаєм, партизани-новобранці,
як руські кулі
з молотом-серпомнад нашим зігнутим хребтом
російську дойну2 відігрівали в танці.
Сузір’я Лебедя3 зійшло на небосхилі,
як наркомани4
до болю били молдавана
у чисто руськім стилі.
Сузір’я Лебедя зійшло,
зійшло сузір’я генерала,
і в соромі сховалися Стожари,
“Во славу русского оружия
горели русские пожары”.
І діти – гинули ...
маленькі малюки,
маленькі хлопці,
школярочки-дівчата,
і трошки старші юнаки
лишилися уже без тата.
А бородатий піп5 –
“Ацец святой благославлял
десантный Днестр6 на бой ”
“Rot front7 и полный рот пecку,
травы пожженной полный рот”,
а ми ховаємось в ліску,
поки москаль нас “не убьёт ”.
Беззбройні8 сіромахи в полі,
мов злякана отара
в кошарі чи в стодолі.
Данскі казакі9 – бравиє рєбяти,
заливши очі самогоном,
перед очима стареньку матір б’ють,
і вже голівка шаблею відтята –
пішла небога до Бога в путь.
O, frate mia
O drage priateli10,
я пам’ятаю ще своє ім’я,
як з вами кров ділив свою,
і хліб ділив, і постель,
чекаючи пришестя дня,
і як зі Сніжним11 президентом
копали яму під брезентом,
як волоком тягнули воду,
щоби Молдови освятить свободу.
Ми таки встояли
І не пустили,
герої справжнії війни,
хоч були мокрі в нас штани,
ми цілу армію тримали12
і матушки Одеси
дивізію “Дністер”13.
ось ми такі хохли,
не сором жити нам тепер,
немов у селищі яскиню,
ми в пам’яті поставили скинію
вкрайномовним землякам,
яким Молдова честь віддала
і для яких Молдова храм
в душі у себе будувала.
Moldova mia
O, drage mia femeia,
Eu tu jubesk,
O, Patria14,
моя єдина в світі партія,
єдина друга,
і сама перша Батьківщина,
як вінчана жона любима,як таємнича Божа хартія,
бо я за тебе гинув.
Який там німець −
руський брацєц
мене російським танком молотив,
і на червонім-
жовто-блакитнім автоматі,
лишився хрест
під час моїх останніх жнив.
Криваве місиво
і зірки, різані на грудях
і на дротах,
і ґвалт вкраїночок по ротах,
а з установки “ГРАД ”
по милосердя допомозі
стріля російський окупант.
Я закликаю всіх,
хто диха духом України,
на помсту ради тих,
хто з Україною у серці
за Молдову згинув.
Вічная пам’ять героям !



КОМЕНТАР

1.Війна; 2. народна музика Молдови;3. Генерал окупаційних російських військ; 4. Особи у стані наркотичного сп’яніння; 5. Російська церква; 6. Десантні війська; 7. Маються на увазі всі антимолдавські сили; 8. Перші захисники Молдови не мали зброї; 9. Через Україну йшов коридор для прямого доступу Донського козацтва в Придністровську республіку; 10. Брати мої, дорогі приятелі; 11. Перший президент незалежної Республіки Молдова Снєгур;12.Руська армія; 13. Була кинута на придушення визвольного руху Молдови; 14. Молдова, дорога моя жінко, я тебе кохаю, Батьківщино.

UA нація безсмертна. Книга "Молдови". Тринадцять.

Присвячую українським дітям
Молдови 90-их

13
ТРИНАДЦЯТЬ

Їх було тринадцять
Автобусів повних сиріт,
Обстріляних юних апостолів
Тринадцяти літ,
Тринадцять зірок –
Супутників життя і смерті
Ворожої москалю держави.
На парапеті.
Тринадцятеро пройшли.
Поля залізні,
Ні кроку вправо,
Ні кроку вліво,
Пройшли, поки не стало пізно.
Переднє шкло, як решето,
Залізні ребра вибрані із м’ясом
І смерч вогню…
Раптово –
Колеса задні ходять вихилясом.
Вони не плачуть лежачи,
Лиш просять Бога
Не забуксуй.
Чому така дорога довга?
Рятуй нас Боже – урятуй!
Де наша мама,
Де наш тато?
На світі тому
Рішають спори
Не зі своїм комбатом
І не біля свого дому.

UA нація безсмертна. Книга "Молдови". Руські в Молдові 90-х років.

РУСЬКІ В МОЛДОВІ 90-х РОКІВ

У кодрах1 дерев
Блискочуть спалахи постійно,
Ракета військова крило об крило,
Як мушка тре,
Шматуючи метал і людей
В копицях із сіном.
Туди ми завтра підемо
Ранком,
Туди, де лишилися ями,
А були танки.
Сьогодні вперед ідуть
Лицарі вогню і зброї,
А завтра підуть селяни
З рушницею і сокирою,
І косою.
Виривається вогонь
Із сопла “летючих голландців”.
Іде дуже велика війна,
Дуже маленької нації.
“Fuşi aişa, rusu porku!2”



Коментар:
1. Своєрідні лісові осередки, які існують тільки в Молдові; 2. заклик молдавських партизанів

Гріджин Роман. UA нація безсмертна.

Повстанський табір

UA нація безсмертна. Расизм.

Дякую пані Талі з Північної Країни за зауваження з приводу назви блогу. Пані Таля турбується, що мою назву невірно зрозуміють. На цій сторінці я вимушений дати пояснення усім, хто заклопотаний расовим світоглядом українців. Те, що ми українці є люди білої раси (чи шкіри), це факт. Бо такими народились. Те, що з усіма націями і народами ми живемо в дружбі, і знаходимо спільну мову, це факт доказаний нами неодноразово. Те, що українцям приємні усі люди, які не несуть їм біду, це є нормальний стан речей. Те, що російська субстанція ставить себе понад усі раси і народи і українці терплять (на жаль) расову, я би мовив русову дискримінацію і утиски, це відомо всьому світу.

UA нація безсмертна. Розповідь про кутю.

Це розповіла мені моя бабуся. Хата в якій ми жили, знаходилась під горою Гоївка. В той час, це десь кінець 50-х середина 60-х років, на Україні панувала російська влада. Яка, до речі, панує і по сьогодні. У всі часи росіянами проводилась практика, коли вони зненацька робили облави, тоб-то нагло вривались в помешкання і господарства українців. Частіше за все з метою грабунку. Одного дня, перед Різдвом, російські солдати з гарнізону, який був близько села, почали черговий рейд по оселях: «За таваром и чтоб нажраться на халяву», - в перекладі з бандитського і російського жаргону на українську мову, це означало, напитися горілки і наїстися різних наїдків, які готувались до свята. Адже надходила Свята Вечеря. За звичай люди тікали і ховались. Моя бабуся, стрімко добігла до гори, перебігла через садок, який йшов на гору і заховалася в корчах. Сиділа тихенько і молилась Богові. Зненацька почула кроки. Це був солдат з карабіном у руці. Він зупинився і промовив сам до себе: «Ну что, курачкі – мішенькі, паіграєм ». Ставши на одне коліно, окупант почав стріляти. Перший постріл, другий… Бабця, донька гір, мала яструбиний погляд, вона почала виглядати, куди ж це стріляє бандюга москаль. Через жовте лисття вона побачила на горі Поруб, що була навпроти, постать якогось селянина. Було досить далеко москаль нервував і не міг влучити. А селянин йшов і не підозрював, що його пробують застрелити.