за часів давніх, як то кажуть, коли мій прадід іще не родився, гуляла Монгольська Орда, що прийшла зі сходу. І та Орда гуляла українськими степами. Так гуляла, що й до цього часу українці косоокими народжуються. Дійшли тумени до ріки Дністро Та не вдалося їм форсувати вільну ріку. З боку ординців стояли гори, а за рікою розляглись плавні, які були насичені козацькими вартами.Одного разу, їхали козаки з добрим порохом для гармат і пуків через одне село і зайшли до однієї господи, можливо що коней напоїти, про це не знаю. А на подвір'ї був маленький хлопчик, може років семи, або десяти. Хлопчик мав такого дитячого лука і ціляв по листю. Поки козаки відпочивали, їхній старший помітив, що у хлопчини досить мітке око. Тоді став він перевіряти юнака на міткість і куди не забажає, туди хлопець влучить. А тоді такі важкі часи були, що й жінки і молодиці пішли на війну. І хлопчина був на господарстві лише із своєю бабусею. Тоді взяли козаки малого хлопчину і пішли з ним на козацьку луку і в плавні, до самої річки Дністро.
Серед них був такий козак на псевдо Нижній Микулич, він мав може один з найкращих сагайдаків і стріли, які змащував труткою з кореню смердюхи, це така рослина, ну майже як кураре, наукову назву не знаю. На другому березі, монголи, чи татари, чи ще які, трасця їхню матері ковіньку, слухали промову їхнього старшого командира, який був улюбленим сином самого Бату-хана. Той же заліз на якусь холеру, схожу на теперішні трибуни і щось до них шваркотів, ординці у відповідь люлюкали і підвивали. Нижній Микулич вклав отруєну стрілу і натягнув свого знаменитого сагайдака, а тоді й каже до Петрика, так звали хлопця: «Націльтесь мені, друже, у того кацабака, що стоїть на горі, вище всіх, постійно скакає і щось викрикує» Коли Петрик націлився, тоді Нижній Микулич і стрілив, і пробив голову наскрізь, найстаршому і улюбленому сину Бату-хана. Ось і лишилося вороже військо без голови, і не стали вони вертатись в Орду, бо усі знайшли би там свою смерть, за те що не уберегли таку цінну особу. І не стали вони форсувати Дністро.
І козаки були на цьому березі, а "матері ковінька", на тому. А тепер починається таємна частина розповіді, про яку взнали набагато пізніше. Почали ці татари робити набіги за коштовностями і дорогоцінними металами, так що і в саму Італію ходили. І звозили вони усе в одну велику печеру. Одного разу вивели вони двох італійців, що працювали у цій печері, для якоїсь роботи до річки. Обидва італійці вибрали мить і пірнають у воду. Один з них загинув, вражений монгольською стрілою, а другий утік, на Батьківщині він пірнав за перлами і був спртним плавцем. Він намалював карту, як знайти цю печеру і написав, що скарбів там по самі кісточки (або котики). Через багато років, ця мапа попадає до рук місцевого пана, що тримав у тому селі фільварок. Але тих дубів, що були як координати, уже не було. Найняв пан людей і пробував копати, але помилився у своїх розрахунках і нічого не знайшов. Я знаю ту гору, вона надто велика.
Один мій знайомий доктор геологорозвідувальних наук (назву його А.М.) придумав і зробив відкриття, як в радіусі сто кілометрів, знати на якій глибині знаходиться який мінерал. Але я вирішив поки йому не довірятись, бо це тільки вам я кажу, що це легенда.
Немає коментарів:
Дописати коментар