Гріджин Роман. Книга "Різдво". Султанка.

Султанка

Сеньйори й сеньйорати
і вже не сеньйорята,
дозвольте звернутися до вас
як до Спартака звернувся Красс,
як брат звертається до брата.

Була́ країна – вже не буде,
молочні ріки плинули
і серед калачів
звисав кисільний сту́день,
і день кінчався вечорами синіми.

Печерські Лаври
не даром миром розлились,
патриція вернулася додому
і, перемігши плебейську втому,
плебеям принесла старечу млість.

І я вас осоромлю,
як Нестор-письмописець,
іскристу краплю зроню
на вістря пера-списа.

Пан Зінові́й ділив вас на десятки,
великий був кравець,
зробив великий крій,
та трутнів рій
не з ним летів,
а обліпив російську матку.

Ось пісня Даниїла, −
зі мною угри кривоокі,
і дикий степ і голі крижі
гарцюють різво на всі боки,
і Візантії орел хижий,
зі мною даки волохаті,
зі мною син мій Лев,
зі мною гвардія Карпат.

Побитий батько
корону на таці дарував,
як рівний до рівні
в забутій і гірській війні.

Побитий вчетверо,
хрестом четвертував
і похвали піючи голосні.

Сусіди добрі по державі,
охаменіться і нео́каменіться,
як неофіти за благе моліться
у кам’яни́х печерах і коморах,
зніміть із себе ворох
і жаб’ячу луску.

Послухаємо
Настиного чоловіка Сулаймана,
султанші славного султана,
султана-яничара,
якому, як свині гусак,
наш українець – не козак
і наш козак йому не пара.

Співає муедзин на мінареті
і Божу милість роздає,
співають пісню півні треті,
фелах із Господом встає.

Настусю, Настю,
скажи, для чого
ти чарувала кровожерливі війська
і пан султан для тебе замінив дорогу,
простая дівчино сільська.

Якую Україну хоронила,
якую Україну берегла,
країну-землю, де могила
святої правди і добра,
і подивися на плоди, які лишила.

Якби ти знала,
якби ти встала,
сама би взяла ятаган
і порубала,
як научив тебе тиран.